ЖИТЕЛІ БІЛОПІЛЬЩИНИ - ГЕРОЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ.
ЖИТЕЛІ БІЛОПІЛЬЩИНИ - ГЕРОЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ.
Історія держави починається з історії роду кожного її громадянина, з історії його малої Батьківщини. Організація та проведення дослідницької роботи з учнями з вивчення історії рідного краю не тільки сприяє підвищенню інтересу в дітей до вивчення історії, а й формує почуття національної гідності, патріотичні почуття. Людина лише тоді стає активним членом суспільства, коли досконало знає, хто вона, якого роду.
22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Із перших днів війни почався активний наступ гітлерівських військ на Україну. Мільйони українців, у тому числі й жителі Білопільщини, пішли на фронт. Із 23 червня до 7 жовтня 1941 року в діючу армію з району було мобілізовано 17458 осіб. Понад 420 жителів вступили до армії добровільно. За цей же час у винищувальні батальйони, народне ополчення та на спорудження оборонних укріплень було направлено 7256 осіб. За подвиги, звершені на фронтах, майже 12 тисяч жителів району нагороджені орденами та медалями (дані взято з книги В.Г. Хроленка «Вир – Крига – Білопілля»).
М.П. Борисенко, В.Т. Гурин, Ф.Ф. Дудник, І.І. Касьян, А.П. Логвин, І.В. Тимченко, Ф.Т. Дачко стали Героями Радянського Союзу. Післявоєнні та останні роки свого життя присвятив праці в с. Куянівка Герой Радянського Союзу В.Ф. Кайдаш, де він і похований. Другою Золотою Зіркою був нагороджений Герой Радянського Союзу С.П. Супрун.
У даній статті узагальнено матеріали, зібрані учнями та педагогами шкіл про жителів Білопільщини, які були нагороджені медаллю «Золота Зірка» та яким присвоєно звання «Герой Радянського Союзу».
Двічі Герой Радянського Союзу
Супрун Степан Павлович
Народився в с. Річки 1907 року в бідній селянській родині. У пошуках кращого життя 1911 року сім’я виїхала до Канади. 1924 року родина Супрунів повернулася на Сумщину. Їй судилося знайти своє місце в новоствореній країні. Разом із батьком Степан працював на машинобудівному заводі ім. Фрунзе в м. Суми. У 1929 році юнак пішов на службу в армію, а потім його направили на навчання в льотну школу. Після завершення курсу навчання служив у винищувальній авіації. Понад 8 років був льотчиком-випробувачем, літав більше ніж на ста типах літаків. Його учителем був Валерій Чкалов.
За успішне виконання завдань командування у 1936 році нашого земляка нагородило ордером Леніна. На той час йому не виповнилось і тридцяти. Та серед колег він користувався величезним авторитетом. Його поважали люди за компетентність у складній роботі, відвертість, доброзичливість.
Багато теплих слів про Супруна написав у своїй книзі «Мета життя» відомий авіаконструктор О.С. Яковлєв : «Степан Павлович був частим гостем у нашому конструкторському бюро. Його у нас дуже любили. Він приваблював життєрадісністю, привітністю. Високий, стрункий шатен із привабливою зовнішністю. Завжди підтягнутий, акуратний, у своїй синій льотній формі, він був красень… Його думка щодо випробування нового літака була часто вирішальною. Він завжди точно визначав його якість».
Після загибелі Валерія Чкалова Степан Павлович домігся дозволу випробовувати літак І-180-2, а 1 травня 1939 року продемонстрував І-180 на повітряному параді над Москвою. Льотчик виконував вищий пілотаж. Політ – посадка, політ – посадка. Та ось при черговій посадці надломилося шасі. Літак на великій швидкості скапотував. Супруна витягли з-під уламків непритомним…
Із липня 1939 року до 20 січня 1940 року перебував у Китаї, приймаючи участь у бойових діях. Командир винищувальної групи майор Супрун демонстрував не лише найвищу льотну майстерність, а й мужність та героїзм. У повітряних боях над Китаєм він збив 6 ворожих літаків. За вміле виконання складних, відповідальних завдань, сміливість та відвагу 20 травня 1940 року Степану Павловичу Супруну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Степан Павлович працював у науково-дослідному інституті авіації, де думка та вміння нашого земляка високо цінувалася. Розуміючи складність обставин на фронті, Супрун формує винищувальний полк особливого призначення. Із 30 червня 1941 року Степан Супрун на фронті. Дислокуючись у Білорусії, полк щодня наносив ворогу відчутні втрати у техніці та живій силі. До Сум полетів останній лист Степана Павловича. Швидкоруч, на аркуші з блокнота, він писав: «30. 06. 41 р. Москва. Дорогі рідні! Сьогодні вилітаю на фронт захищати свою Батьківщину, свій народ. Дібрав чудових льотчиків-орлів. Докладу всі свої сили, щоб довести фашистській сволоті, на що здатні радянські льотчики. Вас прошу не турбуватися. Цілую всіх. Степан».
4 липня 1941 року С.П. Супрун вилетів на бойове завдання і не повернувся у полк. Де він загинув, було невідомо, бо невдовзі ту місцевість захопили фашисти.
Лише у 1960 році вдалося знайти місце його загибелі. А жителі с. Монастирі Толочинського району Білорусії допомогли з’ясувати обставини його загибелі. 4 липня 1941 року Степан Супрун вступив у нерівний бій з шістьома фашистськими стерв’ятниками. Одного літака йому вдалося збити, але і його МІГ-3 також загорівся і впав біля с. Монастирі. Білоруські селяни знайшли у розбитому літаку обгоріле тіло відважного сокола. На грудях, прошитих фашистськими кулями, сяяла Золота Зірка Героя, а правіше на гімнастерці був прикріплений значок депутата Верховної Ради СРСР.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 липня 1941 року командиру 401 авіаційного полку особливого призначення підполковнику С.П. Супруну за мужність і відвагу, виявлені у боях з фашистськими загарбниками, було вдруге присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Так він став першим в історії тієї війни двічі Героєм Радянського Союзу.
ТЕМЧЕНКО ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ
Народився у 1921 році в селі Яструбине Білопільського району. У 1936 році закінчив семирічку, працював у колгоспі. У 1940 році був призваний до Червоної Армії. Із серпня 1942 року брав участь у боях із гітлерівськими загарбниками.
Нагороджений орденом Червоної Зірки. Загинув у серпні 1943 року. Похоронений на кладовищі міста Кримськ Краснодарського краю. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 жовтня 1943 року за вмілі дії в тилу ворога, відвагу і мужність розвіднику 18-ї окремої гвардійської розвідроти 2-ї гвардійської Червонопрапорної Таманської стрілецької дивізії ім. М.І. Калініна гвардії рядовому І.В. Темченку посмертно було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
…Був грудень 1942 року. Група розвідників на чолі з Іваном Темченком у районі села Жамтала Кабардино-Балкарської АРСР перетнула лінію фронту і заглибилася в тил ворога. Під час цього рейду вони взяли в полон німецького офіцера, який мав при собі важливі документи.
Через кілька днів розвідники в тилу ворога зіткнулися з німцями. У короткотривалому бою наші солдати знищили сім фашистів, а трьох взяли у полон.
Одного січневого дня 1943 року група розвідників отримала завдання – поблизу станиці Іванівської на Кубані перейти лінію фронту і під час наступу наших військ викликали паніку у ворожих рядах. Але переходу наших розвідників через лінію німецького захисту заважав кулемет – ворожа вогнева точка. Івану Темченку було наказано знищити його. І солдат на відмінно виконав завдання.
8 серпня 1943 року розвідники на чолі з Іваном Васильовичем забезпечували просування піхоти, яка атакувала ворога. На шляху наших загонів був ворожий дзот. Під сильним кулеметним обстрілом Іван Темченко доповз до вогневої точки. В амбразуру полетіли гранати. Попереду була ще одна перешкода. Наш земляк вирішив знищити і її. Але поряд вибухнула міна. Солдат був поранений. Зібравши останні сили, Іван піднявся у повний зріст і кинув гранати. Ворожа вогнева позиція була знищена. Солдат втратив свідомість. Після бою його відправили у шпиталь, але поранення виявилося смертельним.
ЛОГВИН ПИЛИП АНДРІЙОВИЧ
Народився Пилип Андрійович Логвин у 1922 році у селі Череватівка Білопільського району. У 1938 році вступив до Білопільської школи ФЗО, а через рік почав працювати на Харківському паровозобудівному заводі. У червні 1941 року був мобілізований в армію та направлений у Лепельське артилерійсько–мінометне училище. Після його закінчення служив у 7-й протитанковій винищувальній бригаді. На фронті з 9 липня 1942 року. Під Воронежем дістав бойове хрещення. Воював на Курській дузі, форсував Дніпро. Брав участь у боях на території Польщі, Чехословаччині, визволяв Сумщину.
У серпні 1943 року бої точилися на території Сумщини в районі села Великий Бобрик. Заступник командира дивізіону старший лейтенант П.А. Логвин вивів мінометників на вогневі позиції. Вони нищівним вогнем підтримали наступаючі стрілецькі підрозділи і допомогли їм оволодіти населеним пунктом. 18 серпня бійці під його командуванням першими форсували річку Псел. У цьому бою вони знищили 8 вогневих точок фашистів і близько 100 солдат та офіцерів, дві ворожі батареї.
Мужність і героїзм виявили воїни дивізіону на чолі з П.А. Логвином поблизу села Саї Липово-Долинського району. Вони успішно відбили 3 контратаки німців, які намагалися зайти в тил нашим підрозділам.
24 вересня підрозділи мінометного дивізіону вийшли на рубіж у районі села Лотки-Рожиці Київської області, переправившись на рибацьких човнах через Десну, мінометники 28 вересня наблизилися до Дніпра. Мінометна батарея, яку очолив П.А. Логвин, одержала наказ забезпечити 250-му стрілецькому полку 167-ї стрілецької дивізії успішне форсування ріки і оволодіння Вишгородом. Бійці П.А. Логвина відбили дві контратаки ворога, знищили мінометну батарею, вісім вогневих точок і близько сотні німецьких солдатів та офіцерів. 6 жовтня батарея Пилипа Андрійовича, форсувавши Дніпро в районі сіл Гута-Нижньогорська і Демидово, відбила 5 атак підрозділів противника. У ході бою мінометники знищили 10 автомашин із боєприпасами. За вміле керівництво підрозділами, стійкість і мужність, виявлені в боях проти фашистів, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 лютого 1944 року старшому лейтенанту Пилипу Андрійовичу Логвину було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Ось що пригадував Пилип Андрійович про форсування Дніпра:
«Коли наші війська підійшли до Дніпра, мені тимчасово довелося виконувати обов’язки командира 6 батареї. Вона повинна була першою форсувати річку. До форсування готувалися заздалегідь: човни, у яких мали переправлятися, везли з собою. Форсування розпочалося пізно ввечері. Я переправлявся на човні, якому довелося першому пізнати силу вибуху ворожого снаряду. Човен перевернувся, солдати опинилися у воді. До берега я доплив за допомогою телефонного кабелю, що кинули мені солдати, які встигли переправитися. На нашій ділянці німці не могли використати танки: місцевість була болотистою, проте не жаліли бомб. А у нас не вистачало снарядів, бо їх дуже важко було переправляти через річку. Особливо важко було, коли вийшли з плавнів. Тут фашисти застосували танки, вони декілька раз проривали нашу оборону, але щоразу змушені були відступати, бо наші воїни не давали змоги просуватися вперед німецькій піхоті».
У одному з боїв на чеській землі старший лейтенант Логвин був тяжко поранений. Перемогу над гітлерівською Німеччиною він зустріву шпиталі. Нагорджений Орденом Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня і багатьма медалями.
Після війни полковник Пилип Андрійович продовжував служити в Радянській Армії. У січні 1973 року звільнився в запас. Із того часу і до 1981 року працював у Ворошиловградському обласному комітеті з телебачення і радіомовлення на різних посадах. Із 1981 року працював у м. Суми на заводі ім. Фрунзе. Помер 19 травня 1989 року.
ДАЧКО ФЕДІР ТЕРЕНТІЙОВИЧ
Народився у 1923 році в селі Марківка Білопільського району в селянській родині. У 1933 році переїхав з батьками у Ворошиловградську область. Працював на заводі. У серпні 1941 року призваний до армії. Із грудня Федір Терентійович брав участь у боях проти гітлерівських загарбників.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 грудня 1943 року за мужність і відвагу, проявлені під час форсування Дніпра, командиру гармати 98-го винищувального протитанкового дивізіону 89-ї гвардійської Білгородсько-Харківської Червонопрапорної стрілецької дивізії гвардії старшому сержанту Ф.Т. Дачку було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Федір Терентійович нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги». У 1944 році був направлений до Подільського артилерійського училища. Після його закінчення Федір Терентійович у травні 1945 року брав участь у розгромі військ мілітаристської Японії. Демобілізувався з лав Радянської Армії у 1946 році .
Свій бойовий шлях наш земляк розпочав під Москвою. Після розгрому фашистських військ під столицею СРСР кулеметника направили на короткочасні курси при 98-ому окремому винищувальному протитанковому дивізіоні 160-ї стрілецької дивізії. Закінчивши їх, Федір Терентійович отримав призначення на посаду командира протитанкової гармати. Йому присвоїли звання старшого сержанта.
У кінці 1942 року 160-а стрілецька дивізія була переформована у 89-у гвардійську стрілецьку дивізію. У її складі Федір Дачко влітку 1943 року брав участь у боях за звільнення Белграда та Харкова.
…Це було під Харковом. Федір Терентійович згадує: «Розвідка донесла, що в районі залізничного мосту стоїть ворожий ешелон із бойовою технікою. Було поставлене завдання його знищити. Діяти довелося вночі. Обмотавши ганчір’ям копита коней, ми почали наближатися до ешелону. Із відстані 700-800 метрів відкрили вогонь. Кожна гармата зробила по 20 пострілів. І дивізіон швидко залишив вогневий рубіж. Бойове завдання було виконане. Багато хто з солдатів, офіцерів дивізіону були нагороджені орденами, медалями. Мене нагородили другою медаллю «За відвагу».
У вересні 1943 року 89-а гвардійська стрілецька дивізія вийшла до Дніпра. 98-й окремий винищувальний протитанковий дивізіон в ніч на 19 вересня форсував Дніпро в районі Мішурина Рогу, поблизу Кременчука. Першим почав переправлятися на протилежний берег Федір Дачко зі своїми солдатами. Німці вели сильний обстріл. Коли до берега залишалося кілька метрів, поблизу вибухнула міна. Дехто був убитий. Ті, хто залишилися живими, із великими зусиллями витягли гармату на берег. Під шквальним вогнем бійці стали переносити боєприпаси та зброю. Вранці 20 вересня німці завдали сильного удару по нашим військам, які переправлялися. Шість танків, три штурмових гармати йшли на позиції дивізіону. Прицільні постріли артилеристів зупинили ще кілька ворожих машин. Противник змушений був відступити. Федір Дачко у тому бою залишився один - його солдати були вбиті.
Уранці гітлерівці знову почали наступати. Попереду йшло два «тигри». Вони потіснили наші стрілецькі підрозділи. Дачко вирішив не залишати гармату ворогу і дати бій. Якнайближче підпустив «тигра», відкрив вогонь. Танк був підбитий.
У той же день Федору Дачку разом із іншими артилеристами дивізіону довелось відбивати ще дві контратаки противника. Незважаючи на поранення, він залишився на полі бою. Усього на Дніпровському плацдармі Ф.Т. Дачко знищив 4 німецькі танки, 12 автомашин, близько 40 кулеметних дзотів, майже 200 гітлерівців.
КАСЬЯН ІВАН ЯКОВИЧ
Народився у 1920 році в селі Улянівка Білопільського району. Закінчив 4 класи семирічної школи. Працював у колгоспі. За станом здоров'я не потрапив у діючу армію. Після звільнення Улянівки радянськими військами (вересень 1943 року) пішов у армію. Воював на Воронезькому, І-му Українському фронтах.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року за мужність і відвагу, виявлені при форсуванні Дніпра і в боях за звільнення Києва рядовому 465-го стрілецького полку 167-ї Сумської Червонопрапорної стрілецької дивізії І.Я. Касьяну було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Після закінчення війни повернувся до рідного села, працював у колгоспі. У 1954 році після тяжкої хвороби помер.
…25 вересня 1943 року 167-ма Сумська Червонопрапорна стрілецька дивізія вийшла до Дніпра і почала готуватися до його форсування. Водяну перешкоду потрібно було перейти й підрозділу, у якому служив Касьян. Під сильним вогнем ворога, використовуючи човни, плоти, бійці переправлялися на протилежний берег. Невеликій кількості радянських солдат вдалося закріпитися на ворожому березі. Проти них фашисти кинули значну кількість піхоти при підтримці танків. Наші воїни мужньо відбивали натиск ворога. Хоробро бився у цьому бою й Іван Якович.
Гітлерівці все насідали. Під їхнім вогнем бійці змушені були залягти. І тоді рядовий Іван Касьян , піднявшись на повний зріст, стрімко кинувся вперед. За ним у єдиному пориві кинулися в атаку наші солдати. Ворог, не витримавши їхнього дружнього натиску, відступив.
Свій подвиг, за який отримав звання Героя Радянського Союзу, Іван Якович здійснив у районі селища Дачі Пуща-Водиця. Ось що пишуть ветерани 167-ї стрілецької дивізії у книзі «В горнице войны закаленная»: «Ворог не хотів віддавати селище Дачі Пуща–Водиця. Почалася жорстока битва. У ній особливо відзначилися воїни 3-ої стрілецької роти М.М. Северин та І.Я. Касьян. Розташувавшись із ручним кулеметом за баштою танка, вони прицільним вогнем уражали ворога і допомагали своєму батальйону, відбиваючи ворожі атаки. Обидва були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Сотні кілометрів пройшов фронтовими дорогами на захід солдат. Не раз брав участь у великих боях. Але трапилося так, що найвища нагорода Батьківщини так і не знайшла відважного воїна. У 1967 році Грамота Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння І.Я. Касьяну звання Героя Радянського Союзу була вручена його рідним.
Зі спогадів О.П. Коробкова, ветерана війни: «…з Іваном ми жили на одному кутку, дружили з дитинства. Тихий був, сором’язливий. Пам'ятаю, літературою зачитувався, особливо Шевченка любив. Як і його батько, до речі. На війні ми воювали порізно, побачилися лише після Перемоги. Про те, як воював, не розповідав, лише плечима знизував: сам, мовляв, знаєш, як було на фронті. Й досі не можу збагнути, звідки він у своїй соромливій душі той вогонь викресав, коли йшов на подвиг».
Зі спогадів О.Я. Маландій, сестри І.Я. Касьяна: «…«Кобзарем» Іван захоплювався. У нас ця книжка у великій пошані була. За сімейним переказом нашого діда в 1905 році царські стражники нагаями сікли за Шевченкове слово. Іван часто до батька приставав: розкажи, тату, як дід за Тараса постраждав. Узагалі, він хороший був брат».
ГУРИН ВАСИЛЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ
Народився в селі Терещенки Білопільського району Сумської області.
Після закінчення школи працював у колгоспі. У 1939 році був призваний до армії. Під час Великої Вітчизняної війни командував обслугою 37-міліметрової зенітної гармати. На фронті Василь Терентійович – із серпня 1943 року. Нагороджений медаллю «За відвагу».
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 9 лютого 1944 року за мужність і відвагу, виявлені при форсуванні Дніпра, командиру гармати сержанту В.Т. Гурину посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
22 серпня 1943 року на підступах до Дніпра зенітників атакували 10 «юнкерсів». Із жорстокого бою наші артилеристи вийшли переможцями: два літаки були підбиті. Наступного дня над позицією наших зенітників знову з′явилися ворожі літаки. Бійці, якими командував Василь Гурин, знову підбили два «юнкерси».
У жовтні 1943 року радянські війська вели бої на правому березі Дніпра. Василь Гурин із своєю зеніткою одним із перших переправився на ворожий берег ріки із завданням прикрити переправу наших військ від ворожої авіації. 14 жовтня над переправою з′явилося більше 30 ворожих літаків. Зенітка Василя Терентійовича відкрила вогонь. Німці розпочали бомбардування. Кілька бомб вибухнуло поблизу гармати нашого земляка. Вибуховою хвилею артилеристів збило з ніг, засипало землею. Але, незважаючи на контузію, вони знову відкрили вогонь. Наступна бомба потрапила в зенітку.
Зі спогадів односельчан: «Василь Терентійович Гурин народився в 1919 році в селі Терещенки. Батьки жили бідно: батько працював у Куянівській економії, мати - на полях заможного селянина Шульги. У 1927 році Василь пішов до школи. З перших днів навчання став першим учнем, особливо легко йому давалась математика. Своїми знаннями він ділився з товаришами, а друзів у нього було багато. Вечорами навчав грамоти літніх колгоспників. Любив риболовлю, часто ходив полями, а вечорами слухав батькові розповіді про минуле. Мріяв стати шофером, працювати з технікою».
Майор у відставці П.О. Мінаєв згадував: «Мені довелося воювати разом із В.Т. Гурином. Пам′ятаю, як у кінці 1942 року в наш зенітно-артилерійський полк прибуло поповнення. Серед новачків був і Василь Гурин. Солдат ще не був у боях, тому старанно готувався до наступу. Він швидко вивчив матеріальну частину гармати, став гарним навідником. Я був свідком останнього бою Гурина, коли німецька бомба потрапила у його гармату. Сумчанин загинув на бойовому посту, до кінця виконавши обов′язок перед Батьківщиною».
ДУДНИК ФЕДІР ФЕДОТОВИЧ
Народився у 1910 році в селі Луциківка Білопільського району. Після закінчення початкової школи працював у домашньому господарстві, а з 1927 року - на машинобудівних заводах Сум та Краматорська. У 1933 році Федір Федотович був призваний до лав Червоної Армії та направлений у Харківську школу червоних старшин.
У 1937 році закінчив Київське артилерійське училище, потім навчався у Харківському авіаційному училищі. Брав участь у боях із фінами. На фронті Федір Федотович із перших днів. Захищав Київ, Москву, воював на Курській дузі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командувань та виявлені при цьому мужність і відвагу штурману ланки 3-го гвардійського авіаційного полку дальньої дії гвардії капітану Ф.Ф. Дуднику було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ступеня та кількома медалями. У 1949 році за станом здоров’я Федір Федотович звільнився в запас, жив у Сумах.
Льотчики авіації дальньої дії, у якій служив Федір Дудник, бомбардували аеродроми, залізничні станції, резерви противника у глибокому тилу. Велика роль у вдалому виконанні бойових завдань належала штурманам. Гвардії капітан Ф.Ф. Дудник відмінно пілотував у будь-яку погоду. З 26 червня І94І року до 22 вересня 1942 року він літав штурманом у складі екіпажу відомого льотчика авіації дальньої дії двічі Героя Радянського Союзу майора Тарана. За цей період екіпаж здійснив 159 бойових вильоти.
Льотчик пригадував: «Був жовтень 1941 року. Розвідка повідомила, що поблизу одного населеного пункту знаходиться велика кількість ворожих танків, піхоти. Ми отримали завдання знищити ворога. Погані погодні умови ускладнювали політ. Але ми точно вийшли на ціль. Наші літаки німці зустріли пострілами із зеніток. Я відповідав за прицілювання. «Тільки б не промахнутися», - було на думці, але все пройшло добре, бомбардувальники повернулися на свій аеродром».
18 серпня 1943 року війська Південного фронту перейшли у наступ. Почалося звільнення Донбасу. У ці дні Дудник, як і інші льотчики, здійснював по 3-4 польоти щодня. Відважний штурман брав участь у знищенні ешелонів противника, у бомбардуванні залізничних станцій. 7 вересня дивізія, у якій воював Дудник, бомбардувала залізничну станцію Пологи. За два бойових польоти вона знищила 8 ешелонів із військами, снарядами, пальним. Увесь особистий склад дивізії, який брав участь у виконанні завдання, був нагороджений бойовими орденами.
У роки війни Федір Федотович здійснив 312 бойових вильоти, бомбардував ворожі об’єкти в Новоросійську, Севастополі, Керчі, Одесі, Бухаресті, Варшаві, брав участь у штурмі Берліна. Екіпаж літака знищив 33 танка, більше 50-ти автомобілів, 40 літаків на аеродромах, 7 - у повітряних боях.
БОРИСЕНКО МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ
Народився 1909 року в селі Ганнівка – Вирівська у селянській родині. У 1926 році закінчив початкову школу. Працював завідуючим хатою-читальньою, головою сільської ради. Протягом 1932 – 1934 років проходив військову службу. Пізніше керував колгоспом у Вінницькій області. У 1939 році Михайла Петровича знову призивають до армії. На війні – з квітня 1942 року.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року за вміле командування військовою частиною, особисту мужність і відвагу, виявлені в боях проти фашистських загарбників, командиру 881-го самохідного артилерійського полку 3-го танкового корпусу Михайлу Петровичу Борисенку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
У 1956 році Михайло Петрович звільнився з лав Радянської Армії. До 1979 року працював у Тростянецькому районі на різних посадах. Останні роки життя – у шпиталі для інвалідів війни. Помер Михайло Петрович у грудні 1979 року.
У січні – березні 1944 року частини 1–го Українського фронту, знищивши велике угрупування фашистів у районі Корсунь – Шевченківське, рушили на захід та вийшли до берегів Дніпра.
У цих боях відзначився мужністю та відвагою особистий склад 881–го самохідного артилерійського полку під командуванням капітана Борисенка. До того часу за плечима у Михайла Петровича були вже сотні кілометрів фронтових доріг. У боях на Курській дузі був помічником начальника штабу артилерійського полку розвідки.
5 березня після успішного розгрому захисту противника військами 2–го Українського фронту на Уманському напрямку були введені в бій головні сили 2–ї танкової армії. У зміцненні сили удару стрілецьких підрозділів активну участь взяли воїни 881–го самохідного артилерійського полку. Відлига, дощі, мокрий сніг утруднювали дії військ. Але командир полку зі своїм штабом вміло керували боєм, надійно підтримували наступ танків вогнем артилерії.
7 березня полк Борисенка вів бої на захисному рубежі по річці Гірській Тікич. Уміло взаємодіючи з танками та піхотою, артилеристи показували зразки мужності та відваги. Ні бездоріжжя, ні погані погодні умови не перешкоджали швидкому руху артилерії, її вогню. Завдяки зусиллям танкістів, артилеристів, піхоти, ворог змушений був відступити.
У ніч на 8 березня капітан Борисенко провів стрімкий маневр, у результаті якого німецьким військам був перекритий шлях до відступу. Вранці німці почали атакувати позиції полку. Але артилеристи відбили їх. Своїми рішучими діями вони допомогли підрозділам 2–ї танкової армії з мінімальними втратами. 10 березня звільнити місто Умань.
Одним із перших на самохідній артилерійській установці ввірвався у місто капітан Борисенко. У вуличних боях він був поранений, але продовжував командування полку. За січень – березень полк під його командуванням знищив більше 50-ти танків, 12 батарей протитанкового захисту, близько 2000 ворожих солдат.
За мужність, виявлену при звільненні від гітлерівців Правобережної України, багато воїнів 881–го самохідного артилерійського полку були нагороджені орденами і медалями, а їх командир став кавалером Золотої Зірки.
Поранення, отримане в боях за Умань, виявилося тяжким. Тому М.П. Борисенко змушений був залишити фронт. У військовому шпиталі він знаходився аж до липня 1944 року. А в кінці того ж року його направили в Москву на курси при Академії бронетанкових та механізованих військ. Там він і зустрів Перемогу.
ВОЛОДИМИР ФЕДОРОВИЧ КАЙДАШ
Народився 16 вересня 1914 року в селі Лісняки Яготинського району на Київщині.
Закінчив місцеву семирічку і продовжив навчання у Смілянському сільськогосподарському технікумі. Після закінчення технікуму працював на цукрових заводах Чернігівщини та Сумщини.
Велика Вітчизняна війна застала Володимира Федоровича в селі Вороніж Шосткинського району. Молодого чоловіка було залишено радянською владою в тилу ворога для підпільної роботи. Він зумів установити зв’язок із партизанським загоном Наумова, неодноразово організовував разом із товаришами–підпільниками диверсії на підприємствах, захоплених гітлерівцями. Виконував спеціальні завдання партизанського з’єднання. Гітлерівці натрапили на слід «червоного агента», організували засідку у Вороніжі, де проживала сім’я підпільника. Та впіймати розвідника ворогам не вдалося. Злість за невдало проведену операцію фашисти виплеснули на сім’ю Володимира Федоровича – двох малолітніх синів та дружину розстріляли.
Після визволення Сумщини від фашистських загарбників Кайдаш В.Ф. вступив у діючу армію. З жовтня 1943 року зв’язківець Кайдаш визволяє разом із радянськими воїнами міста Конотоп, Ніжин, Радомишль. Був командиром відділення зв’язку в діючій армії. Брав участь у визволенні Будапешта і Праги. Про те, як воював хоробрий воїн, говорять численні бойові нагороди: орден Вітчизняної війни ІІ ступеня та медалі. У важких боях з ворогом отримав контузію.
У далекому 1944 році відділення зв’язківців, яким командував Кайдаш В.Ф., виконуючи наказ, під сильним вогнем противника разом із піхотою 1077–го стрілецького полку форсувало Дунай. Перед відділенням стояло нелегке завдання – налагодити першу бойову лінію зв’язку між протилежними берегами Дунаю. 4 грудня молодший сержант тричі перепливав річку. Він протяг дві лінії зв’язку, шість разів доводилось ліквідовувати розриви кабелю. На правому березі в цей час точився жорстокий бій. Фашисти намагалися скинути наших бійців у річку. Разом із піхотинцями зв’язківці відбивали атаки гітлерівців.
У рукопашній сутичці в ніч на 5 грудня молодший сержант Кайдаш убив двох гітлерівців. Удень, коли ворог знову пішов у контратаку, він знищив ще чотирьох противників. Володимир Федорович із своїми товаришами забезпечував безперервний зв’язок із протилежним берегом Дунаю. У тому, що підрозділи радянських військ успішно форсували цю славетну річку, була немала заслуга і зв’язківців.
За мужність і відвагу, виявлені під час форсування Дунаю, указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року командиру відділення 359–го окремого батальйону зв’язку молодшому сержанту Кайдашу Володимиру Федоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Хоробрий воїн закінчив свій бойовий шлях у Чехословаччині. Володимир Федорович був учасником Параду Перемоги на Красній площі у 1945 році, а також урочистого прийому в Кремлі на честь переможців.
Із 1946 року В.Ф. Кайдаш проживав у селі Куянівка. Працював на місцевому цукровому заводі на посаді головного механіка. Проте через важку хворобу змушений був вийти на пенсію за інвалідністю. Герой Радянського Союзу проводив виховну роботу серед підростаючого покоління, вів плідну громадську діяльність у селі, що стало для ветерана рідним.
У Куянівці Володимир Федорович одружився вдруге, тут народилися і виросли троє його дітей. Помер воїн у 1972 році. Його поховано на місцевому цвинтарі.
РАКУСА ДМИТРО ІВАНОВИЧ
Згадуючи про жителів Білопільщини, яким присвоєно звання Героя Радянського Союзу, не можна оминути Дмитра Івановича Ракусу. Він - учасник радянсько-фінської війни.
Народився Дмитро Іванович у 1918 році в селі Ободи в селянській родині. Коли хлопчику було 10 років, він разом із батьками переїжджає в Красноярський край у село Нижній Тинок. Після закінчення школи вступив у військове училище міста Саратова. Успішно закінчив навчання, отримав призначення на проходження служби у Петрозаводську
Загинув у бою 27 січня 1940 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 квітня 1940 року за хоробрість, мужність, ініціативу командиру стрілецького взводу лейтенанту Д.І. Ракусі було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.
Матеріали узагальнила Оксана Сидоренко, консультант КУ «Центр професійного розвитку педагогічних працівників» Білопільської міської ради
